Menu

Таня Ясінчук – режисер-мультиплікатор

Таня Ясінчук – режисер-мультиплікатор, яка має свою студію, знімає фільми та кліпи, проводить майстер-класи. Її головний атрибут творчості – пластилін. І з нього Таня робить справжні шедеври. Про безлад у творчості, любов замість педагогіки та таланти підбирати шнурівки нижче у розмові.
Сторінка Тані в Інстаграм – https://www.instagram.com/muraha22/?hl=uk
Канал на YouTube – https://www.youtube.com/channel/UCXwnHO9ocomFcv5uc2pnt_Q

    

– Коли ти почала ліпити з пластиліну? Що тебе спонукало займатися цим професійно?
– Це почалось в дитинстві, я нудилась вдома вечорами, і або просила нову книжку, або «мам, мам поговори зі мною», і мама купила пластилін і показала, як зліпити чайник. Я зліпила кращий, і понеслось потім – пластилін – найкращий подарунок, і все таке. В мене вдома було чимало пластиліну, стояли фігурки, ну і це увійшло у звичку, навіть в універі у особливо скрутні морально чи фізично часи я витягала з шухляди пачку і починала щось ліпити, переліплювати, гратись. Щодо «професійно», то це складне питання. Я скоріш універсальний солдат, схожий до мурахи, і тому вибрати було з чого. Але, працюючи з пластиліном, я багато експериментую, це моя фантазія, і образ вдається мені краще, аніж факт. Ну і розвиток – мої учні дають мені енергію їм допомагати і розвиватись.

– В інстаграмі є фотографія безладу в твоїй студії. Безлад допомагає творити чи навпаки?


– Не те, щоб допомагає, але точно не заважає. Це як не мити голову перед іспитом. Я у безладі завжди знаю, де що знаходиться, що де розкидане. Існує ще інший вид безладу – коли до мене у студію приходять друзі. Тоді можна знайти що завгодно у місцях, які я не перевіряю. Вчора я знайшла вірші мого друга, які написані на лейбі одягу, зі зворотньої сторони. Вони були під моїм кріслом. Як вони потрапили туди – залишається лиш вгадувати.

– Розкажи про роботу, яку ти натхненно створила якнайшвидше і найлегше, і про роботу, яка «йшла» найважче?
– Натхненно і найлегше. Це складне питання. Коли я берусь за якийсь проект, я просто максимум хочу його зробити, але розумію, що це довго. В процесі перезйомок, нервів і стресів проект стає Сізіфовою каменюкою, і коли я бачу вихідний продукт, тобто відео, мене вже від нього тошнить. Уявіть – спочатку ви придумуєте машину, зі всіма механізмами дизайном, механікою руху, потім самі складаєте, кожен механізм, потім ще дещо міняєте, потім катаєтесь разів зо тридцять, щоб точно знати, що все діє справно, і потім випускаєте цю марку машини. Чи хочете після такого проїхатись на ній в ближчі півроку? Ні.
Найважчий проект – той, яким занята зараз. Переходи техніки важкі, а в мене весь мультфільм має бути зроблений ними. Найлегший…Ну, скоріш за все, InfSide, бо я почала знімати через цю ідею, яка вночі мені снилась і ніяк не відпускала.
– А є робота за яку тобі соромно?
– Ну, скоріш не за роботу соромно, а за те, що вона настільки незрозуміла більшості. І це не сором, а розчарування. Ця робота – МедіаГра. Якоюсь мірою мені за всі роботи соромно, бо це – ріст. Коли транслюю роботи, дивлюсь на обличчя у залі, але не на екран – цікаво, як люди взагалі можуть їх дивитись?
– На фестивалі реклами «Інший погляд» в Одесі ти проводила майстер-клас. Що тобі цікавіше? Вчити когось чи бути по ту сторону і відвідувати майстер-класи?
– Думаю, то є непорівнювані речі. Коли ти робиш щось, то сам ти є ядром центральним, все тримається на тобі, як ти себе і роботу поставиш, так її і зроблять. Я обожнюю вести саме майстер-класи. У Одесі я зрозуміла, що всі-всі мої діти і люди, що доклались до мого майстер-класу, є талановиті, всі могли б ліпити мультики. Ну і є унікуми, люди, які мене здивували своїм підходом, вигадкою. Це особливо надихає.
– Ти зробила для гурту «Мері» відеокліп. Чи була це перша твоя робота, і наскільки важко робити цілий кліп? Скільки на це пішло часу?
– Ох, цей теплий дощ. Ні, це не була перша робота, і, мабуть, найдовше створювалась. Деякі сцени я перезнімала до тридцяти разів, щоб досягти того руху, який задумала. Хоч була і сцена, яка просто з першого разу вдалась без планування, це просто магія. Кліпи робити неважко, важко музику у своїй голові переробити у зображення. Я переслуховувала трек разів 500, не менше. Цілий місяць я слухала тільки його, щоб побачити все у дрібницях. Він мені снився, я бачила на вулиці людей, і це мені нагадувало героїв, я міняла систему кодування музики в зображення, я намагалась накреслити схему і прорахувати кожну фразу чи звук. Я навіть зараз можу згадати кожні 5 секунд треку і знаю, що в мене на екрані тоді відбувається. В мене вже був до кінця строку ідеальний монтаж – лист навіть, хоч я рідко планую більше, ніж тезами. Ну і саму роботу, не враховуючи переїзд і обладнання студії, якраз тоді це відбувалось, я робила місяців два-три. Але є ще купа речей, які я робила паралельно, і тому це було дещо довше. Я просто дуже рада, що Віктор Винник, фронтмен гурту, зрозумів мене і пробачав якісь такі речі. Взагалі була вражена, як відома людина, що робить музику вже довго, може залишатись людяною, спокійною, розуміючою до дрібниць. Я би вже себе розстріляла, чесно 
– Ти любиш фотографувати і навчалася на журналіста. Чи вистачає тобі часу на це зараз? І чи цікаво тобі продовжувати розвиватися як фотограф і журналіст?
– Якоюсь певною мірою я і є фотограф, коли створюю мульти. Я фотограф у світі, який я сама і роблю. В це і трансформувалась любов до фотографії, у наповнення кадрів, у колористичні вагання, у постановку, яка живе власним життям. Журналістика… Це важче. Я досі можу написати будь-що. Але бажання немає жодного, для мене це – пройдений етап. Він був, і це добре, але зараз я намагаюсь взагалі знаходитись у замкнутому просторі своєї голови, і якось на перегляд новин чи читання газет просто немає часу і бажання.
– Коли ти здобула гран-прі на фестивалі «Кіномедіа» з фільмом «Infside» не з’явилося відчуття зіркової хвороби?
– Ой, це така смішна історія, Гран-Прі. Ми вже збирались йти на потяг, а що існує Гран-Прі, забули. Ну і, як має бути, заскочили припудрити ніс. І от я сиджу в кабінці туалету, і до мене телефонує Віка Синиця, вона допомагала мені з Інфсайдом і на той час була в залі. Я, вагаючись, все ж збентежено беру трубку. Вона каже «Тань, ти виграла Гран Прі. Ти де?». Думаю, зіркова хвороба тут неможлива. Я спромоглась сказати лиш «Дякую. Дякую.», коли мені надали слово, ще довгий час була шокована, збита з пантелику. Чудовий початок кар’єри мультиплікатора.

– Ти зараз займаєшся з дітьми як режисер-мультиплікатор. Як тобі педагогіка?
– Педагогіка – трохи відверто совкове слово, як зараз його вживають. Думаю, тут доцільніше вживати слова «Любов», «Розуміння», «Підтримка», «Небайдужість», бо саме вони завжди були і будуть описувати стосунки вчителя з дітьми, якщо він справді хоче чогось навчити чи передати якесь знання. З дорослими легше – вони вже самі розуміють, що їм треба. А діти – ні, і тому я намагаюсь зацікавити дітей тим світом, який кожен з них у собі носить, розвинути те, що інші не помічають або нівелюють як непотрібне. Один хлопчик, Максим, зробив на виставку двадцять одну фантазію на тему «Меч», це меч-кавун, меч-змія, меч-квітка, я коли побачила, дихати перестала. Настільки новий підхід до речей, які всім давно відомі. Кожна дитина має таке своєрідне творче зернятко, яке чомусь не посадили вчасно. Я займаюсь тим, щоб їх проростити.
– Якщо у дитини відверто немає таланту до ліплення з пластиліну – ти скажеш їй про це? Чому?
– Відкрию велику таємницю всесвіту, яку в дитинстві від всіх ховали – всі можуть ліпити з пластиліну, всі вміють. Просто Вам це не сказали вчасно. У кожної людини є власний стиль, це його можна вже навчити, скоригувати, підправити, виокремити. А талант, у моєму розумінні, це якраз бажання ліпити, малювати, співати, танцювати. Талант – це нитка, по якій ти йдеш, і не можеш зупинитись, так це захоплююче, цікаво. У мене є знайомий, в якого талант підбирати шнурівки до взуття. Він має їх тисячі, і може підібрати до будь-якої пари ідеальні. Це теж – рідкісний талант.

– Розкажи про плани на майбутнє.
– Плани, плани, плани. Це складно. Навіть коли я планую сцену зйомок при порахованих кадрах, є елемент божественної помилки або магії. Так само в моєму житті – ніколи не знаєш, що завтра станеться. Позавчора, наприклад, ми з однією чудовою персоною узгодили навчальний відеопроект для дітей, яким цікаво, як робити мультики. І в той же день, інша людина розчарувала мене у чомусь іншому. Це як принцип плюса і мінуса, життя зважує і коригує, ми можемо лиш безпорадно борсатися, як сліпі цуценята, надіючись на краще. А з професійного – плани далі розвиватись, вважаю, що це навіть певний сенс мого короткого життя – зняти якнайбільше ідей, що виникають у мене у голові, викластись на повну, стрибнути вище власної голови. З останньою роботою – «Sheep+Media=Wolf», думаю, вдалось. Ніхто ще не знімав в подібному стилі, і я собою поки що пишаюсь у себе в голові. Але настане новий етап, і я знов буду дивитись лиш на реакцію людей, і думати «Можна зробити ще краще»)

Автор Анна Помаранська